«Назавжди».

Ранней весной 1984 года, когда подули первые теплые ветры и только что растаял снег, я приехал в Трахтемиров и, сидя на скамейке возле хаты деда Прокопа, слушал разные сельские истории, которые рассказывала мне баба Антонина.

«...Теперiшнi коти в нас недавно – оцей, Юзек, жирний та круглий, наче гарбуз; лiнивий, сiрий та дурний, та маленька кiшечка Муха – та, що не ночує вдома. А до того був Рижик. Та такий же був красивий, весь рудий, наче лис, пухнастий, а груди бiлi. Його привела стара кiшка, що вже померла, отут у цiй хатi вiн вирiс, а тоді настало одне лiто, гаряче дуже, i Рижик десь зник. Потім за п’ять днiв прийшов худий, я його погодувала. Поїв він i виходить з сiней. А я йому кажу: ти ж дивися, повертайся додому. А вiн тiльки подивився на мене, пiшов i не вертався вже нiколи. Через рiк чи через два бачила я його за горою, гукаю: «Рижик, Рижик», а вiн тiкає, i худий же такий – от зараза! У хатi вирiс, годували ми його молочком, i на печi спав, а тодi закортіло йому тієї свободи, одцурався людей, здичавiв i зiйшов з дому у яри та лiси назавжди. Хiба я знала, що вiн вже не вернеться нiколи?».

Ввечері того ж дня у присмерку я сидiв пiд старою акацiєю, а з-за Днiпра налiтав вiтер i шумiв у деревах. Слухаючи той вiтер, я раптом подумав, що може і мене вже немає... Як того кота – назавжди... Пішов, щоб не повернутися ніколи... зник, щезнув, як тане сіль у морі.

У склянцi золотавий чай. Так хочеться опертись
об край вiкна i мiцний, терпкий, синiй пити холод
дивитись, як сумна зоря останнiм поцiлунком
прощається з сестрою, що їй в зореколi
не сяять вже бiльше нiколи-нiколи...»

Богдан-Ігор Антонич (1935)

Може саме в цьому щастя – чи свобода? – пiти i вже не повертатися нiколи. Розчинитися в довколишньому світі, як цукор у склянцi чаю; розтанути, як бiла хмара над далекою горою Віхою...